УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ЗНАХОДИТЬСЯ В СТАНІ НАПОЛЕГЛИВОГО ОЧІКУВАННЯ БЕЗКОШТОВНОГО ЧУДА

НАЦІЛЕНІ НА УСПІХ

Олександр МАЗУРЧАК:

«УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД ЗНАХОДИТЬСЯ В СТАНІ НАПОЛЕГЛИВОГО ОЧІКУВАННЯ БЕЗКОШТОВНОГО ЧУДА»

Олександр Володимирович МАЗУРЧАК — український державний діяч, відома й шанована особистість з позитивним іміджем. Він створив вебе сам — розумом і наполегливою працею з дня в день, з місяця в місяць, з року в рік. Володимир Мазурчак з тих, хто не скаржиться на обставини, а прагне знаходити ключі для вирішення складних питань.

При спілкуванні обеззброює відкритістю, врівноваженістю, що ґрунтується на внутрішній силі і впевненості. А це риси, які майже неможливо виховати чи виробити.

Гарні манери і якийсь особливий шарм змінили заготовлене перше запитання: я не міг не поцікавитися чи, часом бува, Олександр Володимирович не з якогось знатного дворянського роду, на що він відповів, що цікавився архівними документами і з’ясував, що, принаймні, три століття сім поколінь його предків по материнській лінії, яка з села Гаврилівці і по батьковій — з села Ходорівці, того ж Кам’янець-Подільського району — постійно жили на цій землі. Не були вони панами, хоча й кріпаками теж не були. Це були вільні, з власною гідністю небідні люди. До речі, шановні читачі, їдучи до Чернівців зупинявся, щоб сфотографувати Гаврилівку. Це — неймовірної краси село, розташоване в долині, що чудово простежується з траси. Чашу ставка опоясують хатки. Враження, що перед тобою картина в стилі Миколи Пимоненка.

Поділля — мала батьківщина Олександра Мазурчака. Тут він народився, вчився і працював понад чотири десятиліття, поки не був призначений заступником міністра і аж тоді переїхав до столиці. У селі Жванець залишилася батьківська хата. Рідний брат посадив сад. Олександр Володимирович, як тільки випаде нагода, приїздить, щоб зустрітися з родичами і друзями.

Отже, про шлях до успіху, «Клуб мерів», політику, місцеве самоврядування, громадську діяльність — все це у нашому інтерв’ю з Олександром Мазурчаком.

— Олександре Володимировичу, ви досягли вагомих успіхів, вони особливо цінні, бо всього досягли самотужки. Чи мріяли в дитинстві підкорити столицю?

— Ні, про щось таке навіть не гадав. Добре вчився. Успішно закінчив школу, в атестаті мав тільки дві четвірки — решта п’ятірки. Брав участь в олімпіадах з математики, захоплювався історією. Мама була вчителькою математики в старших класах, батько — ветеринаром. Влітку працював з друзями в колгоспі. Після школи — на цукровому заводі робітником. Без жодного, як тоді казали, блату вступив до Хмельницького технологічного інституту побутового обслуговування. Після закінчення запросили на посаду головного механіка Хмельницького виробничого трикотажного об’єднання. Пропрацював більше трьох років і перейшов у систему Держстандарту, якому віддав дванадцять років. Пройшов шлях від начальника сектора до заступника директора. Займався метрологією, сертифікацією продукції, оцінкою її якості. Це була дуже цікава робота. Навіть написав і видав книжку «Поради покупцеві».

З Хмельницького перевівся до Кам’янця-Поділь-ського, де очолив територіальний відділ Держстандарту. Обрали депутатом Кам’янець-Подільської міськради. У свою чергу, рада обрала секретарем міськради. До 1997 року ця посада називалася: «Заступник міського голови». У 1997 році з’явився закон, згідно з яким рада могла звільнити мера. Так трапилося, що міського голову звільнили, і зовсім неочікувано я став виконувати його обов’язки. Хоча плани у мене були інші: думав балотуватися до Верховної Ради. Але оскільки вже так склалося, то підкорився чи то обставинам, чи долі і взяв участь у виборах міського голови. Виграв. А потім ще тричі обирався мером Кам’янець-Подільського.

А згодом, 29 грудня 2007 року, був призначений заступником міністра з питань житлово-комунального господарства України. У зв’язку з цим, 18 січня 2008 року, на позачерговій сесії міської ради склав повноваження міського голови Кам’янця-Подільського. 18 червня 2008 року мене призначили першим заступником міністра з питань житлово-комунального господарства України.

Таким чином, з цього часу розпочався мій київський період життя і діяльності. На той час уже мав чималий досвід.

Згодом, коли змінилася влада, міністром ЖКГ став мій давній товариш Олександр Попов, я працював заступником міністра. Коли Олександр Попов став заступником мера Києва Леоніда Черновецького, пішов працювати з ним, а з кінця 2010 року, коли в столиці розділили повноваження мера і голови адміністрації, Попов став головою Київської міськдержадміністрації. Я ж став його першим заступником. На цих посадах пропрацював три роки.

Ви можете тільки уявити, що таке бути першим заступником голови Київської міськдержадміністрації. Мені була довірена найскладніша ділянка, що охоплювала житлово-комунальну сферу, енергетику, благоустрій. Це аспекти, які стосуються кожного мешканця столиці, і їхні результати помітні неозброєним оком. Невеличка похибка — і десятки тисяч скарг.

Але перебоїв з гарячою водою не було, тарифи — в п’ять разів нижчі, ніж сьогодні, перерви з постачанням були тільки згідно регламенту: два тижні і все. До того, як прийшов на посаду, було 8 тисяч аварій за рік. За три роки ми скоротили цей показник у шість разів. Змусили навіть компанію «Київенерго» вкладати по 200 мільйонів гривень щорічно у ремонт мереж. Ситуація змінилася докорінно. Це факти, а вони, як відомо, річ уперта.

— Ви були налаштовані до таких випробувань?

— Так. На той час закінчив, як я вже казав, Хмельницький технологічний інститут, Хмельницкий інститут регіонального управління і права та Національну академію державного управління при Президентові України. Плюс — велика практика: три терміни (десять років) на посаді мера Кам’янець-Подільського — обирався у 1998, 2002 і 2006 роках.

У 2013 році я подав у відставку і працював вже як радник Олександра Попова. Наступна моя посада — голова Печерської райдержадміністрації в місті Києві, а ще трішки згодом став першим заступником виконавчого директора Асоціації міст України. Сьогодні вже чотири роки поспіль очолюю партію «Наш край», в народженні і формуванні якої важливу роль відіграв «Клуб мерів».

— «Клуб мерів» — це феноменальна громадська організація за масштабами і якістю діяльності та солідністю представництва. Як відомо, до її створення і утвердження ви теж доклали багато зусиль, нині продовжуєте в ній працювати.

— Дійсно, це надзвичайно цікава організація, дієва, з власною історією. Розпочалося все з американської програми «Партнерство громад», що передбачала побратимство між сімнадцятьма містами України і такою ж кількістю міст США. Ми їздили до них, а вони — до нас. До речі, згодом всі голови наших 17-ти міст України стали успішними керівниками. Отже, насамперед в команду увійшов Володимир Удовиченко — мер Славутича, мер Комсомольська (сьогодні Горішні Плавні) —Олександр Попов, мер Бердянська –Валерій Баранов і я. Наші міста стали лабораторіями досвіду, який ми переймали один в одного. В Комсомольську Олександр Попов вперше почав впроваджувати сімейну медицину, і ми в нього вчилися сімейній медицині, Валерій Баранов зробив вуличні комітети — це теж було дуже цікаво. Потім Валерій Олексійович навів порядок із землею. Запровадив електронну програму обліку землі, якою з нами поділився, а також організував муніципальну міліцію. Потім ми організували свою муніципальну міліцію в Кам’янець-Подільському, єдина муніципальна міліція, яка діє і донині.

Це — контрактна рота міліції (зараз поліції) у складі 70 осіб, (сьогодні десь 50). Підпорядкована вона міському голові. Кожен має пістолет і автомат. Ми їм оплачували амуніцію, надавали приміщення, транспорт, а зарплату платила центральна влада. Все було зроблено на основі договору з внутрішніми військовими і, звичайно, це теж був експеримент. Але вдалий.

Отже «Клуб мерів» ріс на цих проектах, але не був альтернативою Асоціації міст України, де міські голови були насамперед представниками громад, що входили до Асоціації, а в «Клубі мерів» — це мери-особистості. Не має значення сьогоднішні чи в минулому. Головне — зберегти і поширити досвід.

Засновники «Клубу мерів» — Володимир Удовиченко, Олександр Попов, Валерій Баранов і я. Першим президентом був обраний Володимир Удовиченко, а його першим заступником — Олександр Попов. Мене ж обрали віце-президентом. Ми дуже активно співпрацювали з американцями. Видали своєрідні збірники для міських голів, де був узагальнений і систематизований наш досвід у кожному із напрямів. Вийшло декілька таких книжечок. Їх можна назвати «Бібліотечкою мера-початківця». Там все було розписано. Не потрібно набивати гулі, шукаючи правильне рішення, чи, як кажуть, винаходити велосипед.

Згодом Олександр Попов став заступником міністра будівництва, архітектури та ЖКГ, і вже не міг працювати в «Клубі мерів». Тож я став першим віце-президентом, а віце-президентом обрали мера Вознесенська Юрія Гержова, дуже поважну людину, який вісімнадцять років був міським головою, після чого став народним депутатом України.

Згідно з нашим статутом, кожні два роки має відбуватися ротація президента «Клубу мерів». Якось мене запросив Володимир Удовиченко і каже: «Ось минає два роки, а оскільки ти віце-президент, то автоматично маєш стати президентом «Клубу мерів». Чи не заперечуєш?». Я заперечив, бо вважав це «дискримінаційною» нормою і переконаний був, що її потрібно відмінити. Закономірно, на засіданні «Клубу мерів» я сказав, що є поважна, шанована, і досвідчена людина Володимир Петрович Удовиченко і він має бути стільки років президентом, скільки буде вважати необхідним.

Володимир Петрович почав заперечувати, але на мою пропозицію цю норму вилучили зі статуту, і Володимир Удовиченко залишився беззмінним нашим очільником. Успішно працює і донині.

Коли ми пішли з мерських посад, у нас стало трішки більше часу. Тоді при «Клубі мерів» запровадили дуже важливу справу: утворили «Експертну раду». Враховуючи гарне ставлення до нас посадовців і видатних спеціалістів, до неї залучили дуже фахові особистості. Серед них — Валерій Михайлович Геєць, відомий учений-економіст, академік НАН України, директор Державної установи «Інститут економіки та прогнозування НАН України»; Елла Марленівна Лібанова, науковець у галузі соціоекономіки, демографії та економіки праці, академік Національної академії наук України, доктор економічних наук, професор; Анатолій Аркадійович Максюта, перший заступник міністра економічного розвитку і торгівлі України, координатор діяльності України в реалізації Стратегії Європейського Союзу для Дунайського регіону, Анатолій Іванович Мярковський у свій час заступник міністра фінансів.

Співпрацювали також з колишнім міністром розвит-ку громад та територій Альоною Бабак. Вона читала лекції на семінарі «Клубу мерів», ми з нею багато працювали над новим житлово-комунальним законодавством.

За цей час підписали десятки меморандумів з багатьма підприємствами і організаціями. Останній — з «Фондом енергоефективності». Маємо свій сайт: http://mayorsclub.org.ua/

Нас запрошують, беремо участь у конференціях і семінарах. Також готуємо і направляємо листи до Кабінету Міністрів з насущних питань для потреб органів місцевого самоврядування.

Мої колеги з «Клубу мерів» мають великий досвід, яким щедро діляться. Тільки за останні три роки ми провели понад 20 семінарів на різну тематику для міських голів, бо питання навчання є одним з голов-них напрямів нашої роботи.

Слід відзначити, що для нас не важливо, до якої партії належить той чи інший делегат. Всім раді передати свій досвід.

Інтереси «Клубу мерів» і партії «Наш край» співпадають. Тому наша співпраця закономірна й органічна.

— Олександре Володимировичу, як ви як співголова політичної партії «Наш край» сформулювали ідеологему партії?

— Нашою ідеологемою є відстоювання інтересів місцевого самоврядування. Ми переконані, що коли будуть сильні громади — матимемо сильну державу. Сподіваємося, що реформа з децентралізації має пройти повністю, а не крок вперед — і пауза.

— Власне, про реформу: які головні аспекти виділили б ви?

— Головних три: максимальна передача повноважень, фінансових ресурсів і відповідальності на місцевий рівень. Там має вирішуватися все, що може бути вирішене, а що не може, те, закономірно, піднімається на вищий щабель.

Україна, підписавши Європейську хартію місцевого самоврядування без будь-яких застережень, має впроваджувати таке самоврядування, як у всьому цивілізованому світі.

Немає сьогодні успішних країн, де б не було розвинене місцеве самоврядування. Місцевим громадам треба передати у власність також і землю. Бо у нас є так: місцеве самоврядування в одному населеному пункті, а земля між ними належала райдержадміністрації. Ми ж вважаємо, що земля має належати тим громадам, які об’єдналися. Громади якраз і мають бути тим локомотивом, який розвиває і рухає вперед всю державу.

— Олександре Володимировичу, для вас дуже важливою була і є тема енергозбереження.

— Це так. Коли працював заступником міністра, то створив Асоціацію енергоаудиторів і досі є її почесним президентом. Цією темою зайнявся ще в ті незабутні часи, коли був міським головою Кам’янець-Подільського, і далі продовжую над нею працювати. Тоді чотири міста — Славутич, Кам’янець-Подільський, Львів, Бердянськ — створили Асоціацію енергоефективних міст України. Я був першим президентом Асоціації, тепер є почесним президентом. П’ять років тому створив школу енергоефективності, де навчаємо інших цій непростій справі, часто проводимо, як я вже розповідав, семінари. Готуємо енергоменеджерів для міст. Останній проект, що його проводила шко-ла, — навчання представників центральних органів виконавчої влади, працівників міністерств.

До того ж готували менеджерів з енергоефективності для Міністерства освіти, Міністерства охорони здоров’я тощо.

Ми також готували енергоменеджерів для шести областей. Тобто ця робота постійно проводиться, у ній є потреба. Ціни на енергоресурси ростуть, і дешевшати не будуть. Питання оптимального використання є надважливим. Звичайно, при цьому не має погіршуватися якість послуг.

Зокрема, у Кам’янець-Подільському я у плані експерименту об’єднав водоканал і теплокомуненерго. Відтак почали продукувати свою електроенергію. Минули роки, але й досі Кам’янець-Подільський забезпечує всю комунальну сферу власною електроенергією. Це таке собі маленьке «обленерго» в місті. Шкода, що цей досвід ніхто не повторив в Україні, але всі бажаючі можуть подивитися, як ефективно це працює.

— Як це вам вдалося?

— Залучили кошти Світового банку. Провели повну реконструкцію водоканалу. Сьогодні місто продовжує йти в цьому напрямі, і приємно, що успіхи очевидні: збудували унікальну теплоелектростанцію, яких тільки декілька у світі. Три у Європі. Вона може працювати на щепі, відходах соломи, деревини, виробляючи і електроенергію, і тепло. Є ще п’ять котелень на альтернативному паливі, низка генераторів електроенергії — це напрям, який можна і потрібно розвивати.

Свого часу після того, як я вже не міг бути президентом Асоціації, перейшов на іншу роботу, передав керування Асоціацією енергоефективних міст меру Долини Володимиру Гаразду. Тепер він переобраний мером великої громади, яка об’єдналася навколо Долини. Бажаю йому успіхів. Він багато зробив у своєму місті і, що дуже приємно, — це те, що до Асоціації входить понад 70 міст.

— Що потрібно для поступу?

— Давайте, нарешті, доведемо до логічного завершення реформу щодо децентралізації, ліквідуємо, врешті-решт, адміністрації, передамо владу радам, а вони, у свою чергу, створять виконкоми. Хай буде всевидяче «царське око» у вигляді префектів, які контролюватимуть виконання Конституції і законів України — це нормально.

Для того, щоб був поступ, має бути спадковість влади. Все погане потрібно відмітати, а все позитивне має бути використано і примножено. Завжди починати з нуля — це шлях в нікуди. Потрібно залучати фахівців, громадські організації і суспільство в цілому. Тоді нас чекає успіх.

Олександр Мазурчак може сміливо гордитися пройденим шляхом. Слова Володимира Висоцького «Я собі уже все довів», певною мірою стосується і нашого героя, але тільки частково, адже він не зупиняється на досягнутому і не хоче цього, бо заточений на успіх і нові звершення задля України.

Спілкувався Ігор Андріївський