НЕ ЗРАДЖУЙТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Ярослав ФЕЛЕШТИНСЬКИЙ:
НЕ ЗРАДЖУЙТЕ СВОГО ПРИЗНАЧЕННЯ
Для кожної людини характерно і навіть потрібно інколи зупинитися і проаналізувати пройдений шлях, етапи становлення. Це властиво й мені, хоча завжди націлений на рух уперед. Сподіваюся, що мій досвід як хірурга, науковця, керівника, просто людини буде цікавим насамперед для тих, хто стоїть перед життєвим вибором, тим паче для молодих людей, які віддали перевагу професії лікаря. Дуже важливо обрати правильні орієнтири, вірити у своє призначення і ніколи не зраджувати мрії.
Надзвичайно важливо здобути перший вагомий результат. Він надихає і дає впевненість, що обрав свій шлях, що великі зусилля були не марними, а сумніви і розчарування — в минулому. Пригадую навчання в клінічній ординатурі Київського медичного інституту, сьогодні це Національний медичний університет імені О. О. Богомольця.
Вчитель з великої літери, професор, доктор медичних наук, заслужений діяч науки і техніки України Макар Петрович Черенько запропонував мені працювати над науковою роботою в декількох напрямах. І це дуже правильно. Але зупинилися ми на такому важливому аспекті в хірургії, як хірургія гриж живота, зокрема післяопераційних гриж. Почав вивчати цей напрям. У процесі роботи накопичувався матеріал. Через два роки успішно захистив кандидатську дисертацію. Це було ще за радянських часів. Науковий ступінь кандидата наук затверджувала Москва, яка все на собі замикала.
Безумовно, для мене це був великий успіх: ще і ще раз утвердив віру в себе, у правильність обраного шляху, яким зобов’язаний був іти далі. Донині не знаю чому, але в мене вірили друзі, викладачі, сім’я і батьки.
Мої рідні не були пов’язані з медициною. Батько був ученим-агрономом, мама — бібліотекаркою у шкільній бібліотеці, вони сумлінно і чесно працювали в селі Біляни Могилів-Подільського району Вінницької області. Часто спілкувалися з лікарями і вважали цю професію найблагороднішою у світі. Був присутній на цих зустрічах, і їхні розмови про медичну практику, різні випадки захоплювали, а можливість реально допомагати людям резонувала з моїми, хай ще зовсім юними, але вже стійкими поглядами на життя. Не останню роль у виборі майбутньої професії відіграв мамин брат, а мій дядько Михайло Федорович з козацьким прізвищем по маминій лінії Куйбіда, який є лікарем-кардіологом. Багато працював за кордоном, зокрема, в Лівії, Гвінеї, згодом у районній лікарні на Вінниччині. Як надзвичайно досвідчений лікар, для мене він був і залишається беззаперечним авторитетом. Ми багато спілкувалися. Без сумніву, дядько Михайло розумів, що мене цікавить медицина. Він напрочуд гарно і просто вмів розповідати про складні речі.
Тому, коли в школі учням давали завдання написати твір на вільну тему: «Ким ти хочеш бути?», — то для мене це не було питанням, над яким потрібно чухати потилицю, бо для себе я вже все вирішив і тому сформулювати відповідь, що хочу бути лікарем і чому, було легко, просто, переконливо і щиро.
Школу закінчив на відмінно. Поїхав з батьком подавати документи до Київського медичного інституту імені Богомольця. Вступити до такого навчального закладу, флагмана медичної науки України, — завдання непросте. Але бажання вчитися в київському вузі було настільки сильним, що я був переконаний, що підкорю столицю. У 17 років став студентом. А ще, незважаючи на те, що до інституту прийшло багато киян, дітей знаних лікарів, мене цілком несподівано обрали старостою групи.
Ну що ж? Значить така моя доля.
Будь-яке навчання — складний процес. Ті, хто цього не розуміє, дуже швидко опиняються на маргінесі. Я був готовий до нових викликів.
Спершу ми поглиблювали знання з базових теоретичних предметів, без яких не зробити наступного кроку — анатомія, фізіологія, біологія тощо. Мені ж якнайшвидше хотілося вивчати клінічні дисципліни, а найбільше — хірургію. Мрія була поруч, те, що вона скоро стане реальністю, відчував кожною клітиною. Це додавало наснаги. Коли черга дійшла до хірургії, а це було на третьому курсі, я вже відвідував чергування, допомагав транспортувати пацієнтів в операційну і з операційної в реанімаційне відділення.
На 5-6 курсах я уже працював медбратом у лорвідділенні. Ще один щабель. Ретельно робив ін’єкції, різні маніпуляції, разом із черговим лікарем виконував навіть невеликі хірургічні втручання, скажімо, при гайморитах. Ходив на чергування в загальнохірургічний стаціонар. Брав участь у операціях другим-третім асистентом. На 6 курсі за підтримки та під контролем викладачів-хірургів виконав перше хірургічне втручання. Це був гострий апендицит. Цю операцію я запам’ятав на все життя.
У лікарні № 15, що на столичному Подолі, коли вже була спеціалізація, ми проходили субординатуру. Там глибоко вивчали хірургію. До речі, коли я прийшов у клінічну ординатуру на кафедру хірургії, то потрапив знову в лікарню № 15. Бо ця лікарня була базовою. Згодом працював хірургом, а після захисту кандидатської мій керівник, професор Макар Петрович Черенько, запросив мене асистентом на свою кафедру. І ось на цій кафедрі я пройшов шлях від асистента до професора. Докторська стала логічним продовженням кандидатської. Її я захистив у 2000 році у Національному медичному університеті імені О. О. Богомольця.
У 2003 році став професором кафедри хірургії стоматологічного факультету НМУ імені О. О. Бо- гомольця та був керівником клінічної бази кафедри в лікарні № 15. Потім перейшов у Національну медичну академію післядипломної освіти імені П. Л. Шупика одразу на посаду професора і через два роки став завідувачем кафедри хірургії і проктології. На цій посаді працюю і понині. Сьогодні назва цієї поважної інституції — «Національ- ний університет охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика». Клінічними базами кафедри є Київська міська клінічна лікарня № 5 та Київська обласна клінічна лікарня. На цих клінічних базах оперую, виконую обходи, консультую, найбільше часу займає робота саме у КМКЛ № 5. Безперечно, лекції читаю і на клінічних базах, і в НУОЗУ імені П. Л. Шупика. Там чудові аудиторії, конференцзали. Все на сучасному рівні.
Велике значення для розвитку будь-якої науки — і медицина не виняток — є відкритість світу, можливість спілкуватися, обмінюватися досвідом із закордонними світочами науки. Про це раніш і мріяти не могли, але незалежність України, 30-ліття якої в цьому році ми святкуємо, надала таку можливість.
Уже після захисту кандидатської дисертації став членом Європейської Асоціації хірургів, потім Європейської асоціації хірургів-герніологів і це дало можливість їздити за кордон на міжнародні конференції та симпозіуми. Географія чимала: Мілан, Прага, Будапешт, Берлін, Брюгге, Амстердам, Варшава, Гданськ, Лондон, Відень, Нью Йорк тощо. У Кракові під час роботи хірургічного конгресу познайомився з професором Ендрю Кінгнортом із Великобританії, який тоді був президентом Асоціації хірургів-герніологів. Якось він прочитав нашу стендову доповідь і зацікавився нашими розробками. Через конгрес почав шукати авторів цієї роботи. Це був двохтисячний рік, я був уже доктром медичних наук і членом цієї міжнародної організації, і ми презентували нові технології для лікування гриж.
Зустрілися. Він запитав мене, чи міг би ближче познайомитися з нашими розробками. Безперечно, я запросив його до нас. Не гаючи часу, вже у 2001 році світова знаменитість Ендрю Кінгнорт відвідав Україну. У нашій клініці (лікарня № 15) провів щонайменше три тижні. Разом ми виконали близько тридцяти операцій. Він побачив наяву, як нові технології використовують в Україні. Було надзвичайно цікаво. Високою оцінкою нашої співпраці були його слова, виголошені з високої трибуни і опубліковані в медичному журналі Великобританії, про те, що він приїхав, щоб подивитися, як тут працюють, але водночас багато чому навчився і сам. Та найголовніше, що відбувся обмін безцінним досвідом.
Якось під час конгресу в Лондоні професор Кінгнорт запросив нас до своєї клініки в Плімут (це місто в південно-західній Великобританії, на березі Плімутської затоки, за якою — відкритий Атлантичний океан). Я там був на стажуванні десь тижнів три. Клініка мала найсучасніше тоді медичне обладнання та бездоганну організацію роботи. Сьогодні все це маємо ми: і лапароскопічне обладнання, і діагностичне, і комп’ютерну томографію — тоді про це могли тільки мріяти. У клініці професора Кінгнорта кожен день ми проводили операції. За такою ж методикою, яка застосовувалась у нас: то я асистент у нього, то він — у мене. Виконали багато операцій. Професор зараз уже не працює, але ми підтримуємо гарні стосунки.
Тривалий час після виходу на пенсію він працював у Європейській благодійній місії, їздив з хірургічною бригадою до країн, що розвиваються. Я теж був у складі бригади, яка працювала в Молдові десять днів. Характерно, що не в столиці Молдови, Кишеневі, а у районному містечку Сороки, розташованому за п’ятдесят кілометрів від Могилів-Подільського.
Не тільки професійні, але й дружні стосунки склалися з польськими хірургами. Зокрема, з професором, членом правління Європейської асоціації герніологів (EHS) Мацеєм Сметанським, з яким ми постійно зустрічалися на Європейських конгресах. Він, до речі, володіє українською мовою та із задоволенням відвідував Україну. Зустрічалися у Львові. Ми разом виконали багато майстер класів, зокрема, навчали хірургів нових технологій лікування гриж. Неодноразово проводили їх у Львові, Ужгороді, українському Криму, Сімферополі, Києві та ін. Також ми уклали угоду про співпрацю між кафедрами хірургії Гданського медичного університету і Національного університету охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика. Угоду презентували у нас на Великій вченій раді. Сметанський є почесним професором нашого закладу. Я проходив стажування у Гданську. Впродовж двох тижнів ми виконували операції. Відвідали багато клінік у Гданську. Наша співпраця і дружба триває.
Майстер класи регулярно проводжу і в Україні. Зокрема, в Черкасах, співорганізатором був чудовий лікар і неперевершений організатор Владлен Лепський.
Ми не пасемо задніх — вперше в Україні у 2003 році мною була організована Українська асоціація хірургів-герніологів (хірургів, які займаються лікуванням гриж) і я став її президентом.
Важливий аспект моєї діяльності — викладання хірургії лікарям-інтернам. Процес складний. Триває три роки. Є декілька груп, які розподілені за клінічними базами. Читаємо їм лекції, проводимо практичні заняття безпосередньо в операційній. Вони можуть не тільки спостерігати за операціями, але й бути асистентами. А на останньому році інтернатури вже роблять самостійно певні втручання при апендициті, грижі тощо, але асистує, безперечно, викладач. У нас ще навчаються клінічні ординатори. Вони підвищують свою кваліфікацію. Є іноземні громадяни, переважно молодь із Близького Сходу та країн колишнього СРСР. Це свідчення високого рівня української медичної науки.
Крім того, у нас аспіранти працюють над науковими роботами. Сьогодні їх на кафедрі дванадцять. Наукова робота у поєднанні з практикою дає чудовий результат, адже вони глибоко занурюються в тему. Їхній рівень вищий, ніж у просто практикуючих лікарів без наукової діяльності. Наука веде практику до нових висот. Це аксіома. Особисто я підготував вісімнадцять кандидатів медичних наук і двох докторів. Усі, хто захистив дисертацію у нас на кафедрі, працюють дуже сумлінно та якісно на різних посадах. Є й такі, хто виїхав за кордон. Сьогодні ми продовжуємо досліджувати нові лапароскопічні технології в лікуванні захворювань органів черевної порожнини. Застосовуємо інноваційні технології у діагностиці захворювань кишківника — це, зокрема, капсульна ендоскопія, інші ендоскопічні технології. Маємо майже п’ятдесят патентів щодо способів операцій, де я автор або співавтор. Є автором понад трьохсот наукових праць і десяти навчальних посібників для лікарів, інтернів, хірургів. Опублікував шість монографій. Є одноосібним автором монографії «Післяопераційні грижі живота».
Мене часто запитують, чи я взагалі колись відпочиваю. Для відпочинку часу, безумовно, не вистачає, але лікарі, особливо хірурги, мають бути у гарній фізичній формі. Тому всім своїм аспірантам рекомендую не забувати про фізичну культуру. Я, зокрема, щоденно виконую близько трьохсот фізичних вправ. Вони прості і займають не так багато часу, але напрочуд ефективні. А щотижня у спортклубі граємо нашою командою у волейбол. Спершу, як потрібно, розминка, а потім — «турнір». Люблю сауну. У цьому не можу собі відмовити. Усе це дозволяє бути в тонусі і гарній фізичній формі. Роки — річ відносна. Можна і в тридцять відчувати себе старим і немічним.
Долати труднощі і справлятися з навантаженнями легше, коли відчуваєш підтримку сім’ї. Всі теж лікарі і все розуміють. Моя дружина, Інна Оттівна, — лікар-отоларинголог, заступник директора з медичної частини Консультативно-діагностичного центру Оболонського району м. Києва. Дочка Оксана закінчила НМУ імені О. О. Богомольця, стоматологічний факультет. Після закінчення аспірантури у квітні цього року захистила кандидатську дисертацію. Вона асистент кафедри стоматології Національного університету охорони здоров’я України імені П. Л. Шупика. Зять Євген — щелепно-лицевий хірург, завершує роботу над кандидатською дисертацією. Є в мене й онучка Аня, якій три рочки, безмежно тішить нас. Народилася нова династія лікарів.
Ігор КРАВЧУК
