У ПОШУКАХ ВЛАСНОГО «Я»
У ПОШУКАХ ВЛАСНОГО «Я»
Ольга КАМІНСЬКА — випускниця Ірпінського академічного ліцею, наразі — першокурсниця Київського інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка (факультет сценарної майстерності і режисури кіно і телебачення), лауреатка кількох Всеукраїнських і міжнародних конкурсів піаністів. Вона успішно закінчила Бучанську школу мистецтв (клас живопису і клас фортепіано). У 12 років почала писати прозу.
Дитячі проби пера не пропали даремно, й у серпні цього року у Ірпінській міській бібліотеці імені Максима Рильського Ольга Камінська презентувала свою дебютну книжку «Театр тіней», до якої ввійшли власне повість «Театр тіней», чотири оповідання, одне есе та п’єса-мініатюра. Модерувала захід подруга Олі — 15-річна співачка Анна Берегова.
На зустріч прийшли друзі, вчителі, представники відділу освіти і культури Ірпеня. Юна письменниця зачарувала присутніх своєю щирістю, несподіваними відповідями, енергією і оптимізмом. Зокрема, вона розповіла, що завжди хотіла створити власну історію і навіть робила спробу написати роман. Мама, відома і популярна українська поетеса Юлія Бережко-Камінська, не заперечувала, хоча чудово розуміла, що написати роман у 14 років — справа непроста. Але хай спробує. Переживе муки творчості, відчує слово, поламає голову над композицією твору і здобуде безцінний досвід.
Так воно і трапилося. Зокрема, Оля зрозуміла одну важливу річ: не потрібно чекати натхнення і осяяння, а працювати і працювати. Все прийде.
Звернув увагу на видання Олі Камінської «Театр тіней» популярний сучасний український письменник Любко Дереш. Він написав анотацію, в якій, зокрема, зазначив: «Театр тіней» є своєрідним «Солярісом» навпаки — до того ж, не Лемовим, а Тарковського… У «Театрі тіней» ми можемо зустріти острів, на якому сама можливість зануритися всередину свого «Я» стає неможливою — і саме цей факт робить цей острів бажаним, навіть ідеальним для чималої кількості людей… Попри певний фантазійний антураж «Театру тіней», головний конфлікт повісті — пошук у собі справжніх, не примарних основ для життя — звучить навдивовижу реалістично і зріло.
Неймовірно, що до виходу збірки Ольга «Соляріс» Лема не читала й екранізацію Тарковського не дивилась, а після прочитання та перегляду — це один з її улюблених творів. Ну що ж, будемо чекати наступник видань Олі Камінської, а вони неминуче будуть.
Артур ГМИРЯ
ПОКЛИКАННЯ
Хлопець застиг, втиснувшись у колону. Судячи з того, як часто він тікав із кімнати, можна зрозуміти, що любив він і застигати, і ховатися за колонами. А ще любив малювати, і звали його Юний Незміцнілий Розум. (Батьки кликали його Юном, бо які ж батьки будуть називати своїх дітей ЮНР? Гей, ЮНРе! Агов, ЮНРе! Якого дідька, — вже друга ночі, а ти досі не сідав за домашку, ЮНРе?! Ні-ні, нормальні батьки на те й нормальні, що ніколи не назвуть так своїх дітей. У крайньому разі не повинні. Особливо, коли це ім’я співзвучне до Української Народної Республіки. Якщо вже йдете на крайнощі, раджу вибирати більш щасливі відрізки історії, бо як корабель назвеш — так і потоне).
Отже, любив Юн малювати. І як кожен шануючий себе Творець, творив винятково вночі. Опівночі визирав із-за дверей спальні, проминав коридор, що нагадував усі коридори в художніх галереях, проковзував через фойє (воно вже нагадувало театральне) з колонами, а тоді вмикав світло в майстерні та ледь не біг до вікна, щоб не померти завчасно від улюбленого одеколону всіх живописців — розчинника на скипидарі.
Ця майстерня дісталася йому від батька. Його батько взагалі був тією самою «великою шишкою», якому суспільство приділяло навіть більше уваги, ніж гулі на лобі президента. Отак-от. Є чим пишатися. Та якщо ти враз захочеш пишатися не лише досягненнями свого батька, прабабусі, прапрапратітки та ще якогось там діда «пра», якого можна піднести до десятого ступеня… Тоді, якщо захочеш пишатися також особистими досягненнями, з’являється проблемка. Невеличка. Зовсім маленька. Манюпусенька.
По-перше, тоді таки доведеться робити щось самому, а по-друге — якщо вже буде виконане перше — тебе можуть не сприйняти всерйоз. Точніше, сприйняти настільки щасливим, під усіма зорями народженим, що аж занадто. Батьки ж шишки? Шишки. Тебе люблять? Люблять. А чому ж тоді вони не можуть… Так, добре, скажу, як є. Юн узяв участь у художньому конкурсі та під бурхливі аплодисменти його… продув. Журі вирішили, що картину за нього намалював… батько. Ось і казочці кінець.
Тому цієї ночі Юн скрадався коридорами ще тихіше. Сором його брав. Сором і розпач. Стан людини, котра мала настільки примітивну життєву мету, що спромоглася її втратити. Цей конкурс міг змінити все — спочатку навчання в Університеті-Де-Студенти-Подають-Надію, а потім… А що потім? Юн знову застиг, щоб направити всі сили з ніг у голову, але так і не знайшов, що могло би стояти після того «потім». Та й байдуже, це таки був дуже важливий конкурс, і цієї важливості ніхто не заперечить.
Замість розчинника з майстерні вивітрився затишок. Синьо-буро-малинові мольберти з грудочками від гумки вже не заспокоювали. Кожен новий мазок погоджувався з попереднім, що той, хто зараз так безпорадно мазюкає ними полотно, — таки лузер. І тоді Юн із жахом подумав: а може, його конкурсну роботу все-таки намалював батько? Руки, що зараз знищують фарбу, не могли створити того пекучого сонця в деревах і вітру, що танцював на річці. Руки, які він бачив перед собою, були здатні лише підмітати двори. Батько завжди так казав. І, мабуть, помилявся, бо вони не були придатними навіть для цього. Отже, перед вами людина, якій доведеться пишатися тільки досягненнями діда з «пра» в десятому коліні.
Двері зловісно скрипнули.
— Чого не спиш?
Сестра Юна — Порада — ніколи не порушувала його особистого простору, хоч Юн здогадувався, що вона знала про його Творецькі походеньки, та ця ніч — як ви вже могли зрозуміти — геть не нагадувала жодну іншу, й Порада постала на порозі. (Можливо, до її кімнати просто дібрався запах розчиннику, бо Юн не зачинив двері). У будь-якому разі, розмова не могла не відбутись.
— Скажи, я обрав не той шлях? Я завжди був упевнений, що стану художником, але тепер розумію, що міг помилятися… Чому я тоді так вирішив? Напевно, бо думав, що кожній людині дано по справі, та тепер не розумію, чи дано мені хоча би ще щось, окрім сім’ї, можливості навчатися та нового ноутбука.
— Ти більше не хочеш малювати?
Юн поглянув на полотно, ніби питаючи його думки, але воно лише ображено мовчало, не криючи брудних плям.
— Ні, я малюватиму, я не можу їх кинути… — пробурмотів він, розглядаючи полисілі пензлики, бюст богині Діани і власну колекцію Йориків. — Але чи варто показувати це іншим?.. Чи варто перетворювати це жалюгідне хобі в професію? Це святотатство. Мистецтво не заслуговує такого Творця. Я не можу.
Насправді, в Мистецтва ніколи не питали, чого воно заслуговує, та Порада не думала настільки довго, щоби згадати це.
— Значить, потрібно шукати нове покликання.
І на тому була здорова.
Ранком того ж дня Юн подався до приміщення театральної трупи через дорогу. Ці сусіди часом не на жарт лякали його, тому він не рвався ходити вночі північною частиною будинку. Іноді звідти можна було почути крики, впереміш з істеричним сміхом, собачий гавкіт, грюкіт десяток пар ніг під народний ансамбль із присвистуванням, а діти, судячи з басовитих вигуків режисерки, народжувалися там ледь не щотижня.
Казали, всі актори трохи неврівноважені.
Юн не наважувався перевірити це раніше, а тепер, стоячи під дверима та слухаючи якісь явно відьмацькі закляття — кпті! кпте! кпта!.. — усвідомлював, що ніколи б не волів цього перевіряти. Стулки ледь відчинилися, і на мить Юну привиділася на порозі сама Смерть. Чорна вся, велика й насуває прямо на тебе… На щастя, Юн швидко розгледів цілком людський ніс, що визирав з-під брудного волосся (чомусь він вважав, що в Смерті носа бути не повинно), і вже навіть полегшено видихнув.
— Бажаєте записатися на карате? — цілком приязно запитав «Смерть».
— Е-е, типу того.
— До якої групи?
— Молодшої?
«Смерть» скептично оглянув його.
— Не схоже, що вам п’ять років.
— Ні, мені не п’ять, і насправді…
Та його вже затягнули досередини, так, що двері грюкнули, наче в найближчі сто років відчинятися не планували. Від інших постатей у чорному, що, напівплазуючи, сунули назустріч, по спині пробіглося стадо коней-мурах.
***
— Ви — леви! Ви— горді леви! Ви — царі всіх звірів! Годинникова стрілка рухалась до десятої, в залі пріли вікна, і Юн стійко долав бажання сховатися за кулісами. Упродовж місяця між ним і кулісами зародилася справжня дружба. Там завжди тамував подих реквізит, що, здавалося, втік із художньої академії, а тепер лежав у коробках, на коробках і біля коробок, мов скарб у темній печері.
— Гей, ти! Думаєш, лев буде ходити так швидко? Він не боїться дати іншим себе зачекати! Чорні штори підбадьорююче колихалися від кроків. Так, уже скоро їх відпустять, він мусить дотерпіти.
— А тепер ви — набундючені індики, в яких забрали моркву чи реди… Ну, що там вони їдять. Мусить. А потім вийде на прохолодне нічне повітря, гляне на зорі, відчує тремор у ногах після розтяжок і подумає, який він молодець і як тяжко сьогодні працював. Найлегше з силовими тренуваннями: коли все починає боліти — закінчуєш, а потім ідеш, відпочиваєш і точно знаєш, що якщо втомлений — значить, постарався на славу.
Із малюванням не так. Або очі та спина починають зарано боліти, або ти повільно видихаєш, ніс в Артеміди починає кудись косити й тобі доводиться ганебно шукати гумку. Починати заново й знову стирати. І знову. Аж поки: а) у папері не з’явиться дірка; б) ти не розірвеш Артеміду; в) ти не замалюєш її у приступі гніву олівцем, не твердішим за В6; г) не залишиш недомальовану на самотині або з дідьковою матінкою. А потім будеш меланхолійно пити чай і думати, зі скількох предметів побудуєш натюрморт завтра. А потім…
— Добре, скинули. Всім до побачення, реквізит по місцях, куліси поправили, котіться, колобочки.
Хух. Так і про спортивну професію слід подумати. Наприклад, каскадер. Чом не чудово? Бої на шпагах, вистрибування з десятого поверху, десять тисяч сценічних ляпасів для кіно з різних ракурсів…
Юн брів темним коридором до виходу. Смужка вуличного світла простягалася так далеко, ніби між ним і цим світлом лежала прірва. Юн заплющив очі й побрів наосліп, уявляючи, як наступає на тіні дерев. Ще трохи, й почується совине «угу». Зрештою, коли ти в театрі, ще й не таке може почутися. Наприклад, саксофон. Юн відразу розпізнав цей звук, бо часто ходив замальовувати музикантів у парку, а всі покручені мідні труби не давали йому відвести від себе погляду. Це було в кабінеті на тому кінці коридору.
І знову він скрадався. Половина дверних ручок, які тут зустрічав, не ремонтували п’ятий рік, (не кажучи вже про те, щоби змастити петлі; тому акторську вправу «зачини двері беззвучно» виносили на сесії), і вхід до кімнати очікувано залишався прочиненим. Юн присів прямо на підлогу й обіперся об стіну.
— Чудово, тільки не забудь, що виходиш відразу, як вона скаже: «О ні, коханий, ти не розумієш!», а не після того, як вони поцілуються. Мої любі хористи, прошу уваги!..
Після цього зашаруділи кілька десятків листочків й почало пищати сопрано. Так тонко виводять лише ангели. Ось вона яка — музика. Юн утомлено поринув у ці божественні трелі. З кабінету пахнуло пилюкою, десь за лаштунками носили підставку під мікрофон, поки не випустили з рук, через що хормейстер злякано охнула. Юну захотілося тут залишитися. Напевно, йому пішло би фортепіано. Він не знав, чому саме фортепіано, — можливо, воно просто менше за все його бентежило. На піаністів багато кого беруть, значить, і в нього є шанс. Що б він тоді грав? Клавішник — звучить… Навіть бас-гітарист звучить солідніше. Академіст… Із цим словом виникали неприємні асоціації з тюбиками, розчинником і штриховкою найтвердішим олівцем, брр… Джазовик? Піаніст із ютубчика, що перекладає попсові мелодії на синтезатор? Напевно, з піаністичним майбутнім поки не треба поспішати.
Хористів відпустили ще нескоро.
***
— А як щодо танців?
— Я вважаю… це дуже гарно.
— І?
— Ти ж розумієш, це не для мене.
— Мистецтвознавство?
— Я практик, а не теоретик…
— Знаєш, дизайнер…
— Ні! Нізащо!
— А ти не думав, що бути оператором…
— Ти хочеш, щоб я помирав у жахливих муках, дивлячись у камеру й розуміючи, що не можу підсилити тон пальта головної героїні?
— Я зрозуміла. Тоді ти підеш за ось цією адресою.
І знову він стояв перед зверхньо-мовчазними дверима й вагався. Останнім часом Юн вагався так часто, що вже не міг обрати, з якою начинкою краще узяти бутерброд на репетиції. У цьому світі він міг стати будь-ким. Не факт, що успішно, але абсолютно будь-ким. І ніколи раніше ця думка так його не лякала. Якщо є така можливість, з’являється зобов’язання вибирати, бо вибрати все він не міг так само, як одночасно відкусити від десяти яблук. А відкушуючи шматочок від одного, ти втрачаєш можливість відкусити від іншого, і що більше яблук за життя ти по черзі покусаєш, то менший шанс, що доїси хоча б одне. Невже твоє щастя залежить тільки від вибору?
— …Я протестую проти того, щоби вважати зустріч зі слоном — зав’язкою! Скажіть, будь ласка, що таке зав’язка? Правильно, це не просто перше, що відбулося з персонажем, це те, що дало перший поштовх і поставило перед героєм…
— Чому ви заперечуєте, що у творі може бути кілька зав’язок? Історія не обмежується однією сюжетною лінією, і якщо поглянути…
— Але якщо уявити, — тільки в теорії, звичайно, — що зав’язка — таки зустріч із лисицею, чи не буде тоді зустріч зі сло…
Юн заніс кулак, щоби постукати, але так і не поворухнувся. Дивна думка сяйнула йому в голові, і від неї не ставало ні легше, ні важче, лише інакше. Щоб обдумати її як слід, потрібен час, та Юну вже так набридло зважувати свої рішення на кожен грам ефемерної «правильності», що не думати про це здавалося найправильнішим. Як багато скороспішних рішень виявляються геть не скороспішними? Про це Юну ще тільки доведеться подумати. А зараз перед очима поставав знайомий маршрут, а потім — двері, а потім — режисерка….
Юн набрав у легені повітря, насичене пилом:
— Здається, ви шукали художника декорацій?
Ольга КАМІНСЬКА
м. Буча, Київська обл.
