ЦЕЙ МУЗЕЙ ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ…
ЦЕЙ МУЗЕЙ ПРО ЛЮБОВ ДО УКРАЇНИ…
Здається, мешканцям столиці завжди є куди піти: до їхніх послуг кінотеатри, розважальні центри, кафе і ресторани, театри і міські парки, а ще — понад сотню різноманітних музеїв. Проте часто буває так, що занурена в щоденні клопоти людина використовує свій вільний час коротким шопінгом по найближчих до домівки маркетах та переглядом телевізійних програм, ну, в кращому випадку, спілкуванням у соцмережах та зависанням в ютубі. А всі вищеперераховані культурні заклади відкладаються на «колись»… Туристи ж і гості міста, навпаки, поспішають хоча б похапцем переглянути усі київські цікавинки, серед яких уже давно склався своєрідний рейтинг і вивірений маршрут — Києво-Печерська Лавра, Софійський заповідник, Національний історичний музей, Музей Другої світової війни, Андріївський узвіз, Майдан…
Водночас хочемо нагадати про одне унікальне місце в самому центрі історичної частини міста.
Це Музей шістдесятництва на вул. О. Гончара, 33 — так-так, в тому самому будинку, де тривалий період (ще з «дорозкольних» часів) працював Народний Рух України. Цей відносно молодий київський музей не залишить байдужим жодне щире українське серце. Але краще дамо слово його працівникам.
Олена ЛОДЗИНСЬКА, завідувачка Музею шістдесятництва:
— Унікальність нашого Музею передовсім у тому, що він створений саме українськими шістдесятниками. Багато хто пам’ятає 1960-ті роки як час, коли, здавалося, стало вільніше дихати. Внаслідок оголошеної після смерті Сталіна амністії повернулися з таборів тисячі невинно засуджених, багато з них, а також і частина загиблих в ув’язненні, були тоді офіційно реабілітовані владою. Порівняно з повоєнним голодом і розрухою суттєво зріс рівень життя — у побуті громадян з’явилися холодильники, пилососи, телевізори і навіть магнітофони. І хоча за багатьма продуктами харчування чи товарами легкої промисловості треба було вистоювати щоденні довжелезні черги в магазинах, це вже не був голод. Тепер можна було щасливо сміятися, дивлячись із захопленням кінокомедії про Шурика, читати молодих поетів — Є.Євтушенка, Р.Рождєственського, Б.Ахмадуліну, А.Вознесенського та ін., ходити в театри, виписувати газети і журнали, купувати книжки тощо.
Але весь цей позитив поєднувався з усюдисущим компартійним контролем, цензурою і вірністю генеральній лінії КПРС. До того ж, національна політика в СРСР була спрямована на зумовлене комуністичною догмою поступове злиття націй, що на практиці проявлялося у системній русифікації усіх сфер життя. У Києві — столиці УРСР — не було чути української мови, хіба що суржик, що одразу виказувало вихідця з села і провокувало бундючних киян на зневажливі епітети («селюк», «теляча мова») та поради(«говорите нормально»). А грамотна і вишукана українська мова і взагалі часто сприймалася майже за іноземну — думали, що це приїжджі поляки або гості з західних областей. І це при тому, що радіо і телебачення УРСР вели частину своїх ідейно вивірених передач українською. Сформована комуністичною ідеологією громадська думка спонукала бути «як всі», тобто слухняним російськомовним гвинтиком у величезній тоталітарній машині СРСР.
І все ж були й ті, хто відстоював своє право на рідну мову, хотів працювати на розвиток української культури, цікавився непофальшованою історією України. Вони, як і більшість радянської інтелігенції, слухали пісні А.Галіча, читали молодих російських літераторів, обмінювалися різноманітним «самвидавом» (тоді ходили по руках машинописи Солженіцина, «Реквієм» Ахматової, вірші Цвєтаєвої і Пастернака тощо), але відчували нагальну потребу у створенні якісних і цікавих саме українських літературних, музичних і художніх творів, конкурентоспроможних на тлі широкого спектру російськомовної культури. Молоді ентузіасти відродження української культури — поети і прозаїки, художники і музиканти, небайдужа і цікава робітнича молодь — гуртувалися на початку 1960-х років у Клубі творчої молоді (трохи згодом подібний клуб виник у Львові, діяли осередки у Житомирі, Дніпропетровську та Одесі), і їм вдалося провести десятки цікавих літературних вечорів, концертів заснованого ними етнографічного хору «Жайворонок», підготувати кілька вистав Молодого експериментального театру, режисером якого був очільник Клубу Лесь Танюк, подорожувати Україною, вивчаючи її історію. Моральними авторитетами для них були класики української культури ХІХ ст., діячі УНР і «розстріляного відродження», учорашні в’язні сталінських таборів.
Діяльність Клубів не лишилася непоміченою владою і викликала занепокоєння компартійних установ. У 1964 році діяльність Клубів творчої молоді була припинена, але їхні колишні члени не припинили спілкування. У відповідь на перші (після сталінського терору) політичні арешти 1965 року, спрямовані проти української інтелігенції, у середовищі шістдесятників став наростати політичний протест проти повернення репресій, значною мірою політизувався український «самвидав», поширилася практика відкритих листів — коли текст протестної заяви з підписами громадськості надсилали до владних установ, редакцій газет і журналів та одночасно пускали у «самвидав», само собою зрозумілою стала підтримка сімей заарештованих.
Роздратоване поширенням «націоналістичних проявів» в Україні, московське керівництво змінило відповідальних осіб у керівництві республіки — головою УКДБ став В.Федорчук, а замість відносно ліберального П.Шелеста був призначений новий перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький.
12 січня 1972 року в Україні відбулися масові політичні арешти, два десятки українських шістдесятників (а до кінця року — майже сотня) опинилися за гратами. Більшість з них і далі продовжували боротьбу, в тому числі у складі Української Гельсінської групи і потім УГС, Народного Руху, УРП та інших політичних і громадських організаціях. Попри втрачені в ув’язненні роки, попри смерті товаришів – це щасливі люди, які досягли своєї мети: все життя вони поклали на відродження української державності і тепер є громадянами незалежної України.
От саме вони на поч. 1990-х заснували громадську організацію «Музей шістдесятництва», зібрали фондові колекції майбутнього Музею, клопотали щодо його офіційного відкриття. З приміщенням допоміг Народний Рух України, надавши для потреб Музею перший поверх орендованого ними будинку, група депутатів Верховної Ради від його ж фракції клопотала перед державною і міською владою, і нарешті 22 серпня 2012 року Музей шістдесятництва — філія Музею історії міста Києва — відкрив свої двері відвідувачам.
Ініціаторкою заснування Музею шістдесятництва була Надія Світлична — український філолог, політв’язень, журналістка і вимушена емігрантка, рідна сестра лідера українських шістдесятників Івана Світличного. Першим завідувачем Музею став колишній шістдесятник, лікар за фахом, багаторічний політв’язень і голова Громадської організації «Музей шістдесятництва» Микола Плахотнюк (5 лютого 2015 р. його не стало). Частиною Музею шістдесятництва тепер є і заснований колись Народним Рухом і Благодійним фондом В.Чорновола Меморіальний кабінет Героя України В’ячеслава Чорновола.
У нашому колективі немає випадкових людей. Нас небагато — 5 науковців, доглядачка і касирка, нашим експонатам тісно – і на виставкових площах, і у приміщенні фондів, у нас багато ідей щодо покращення експозиції та залучення нових відвідувачів — і, як буває, замало коштів для реалізації всіх задумів. Але найбільшим багатством нашого Музею є самі шістдесятники, які, незважаючи на свій поважний вік, приходять сюди, як до свого дому, несуть свої архіви і меморіальні речі, діляться спогадами і незгасаючим оптимізмом.
Усі вони — борці за незалежність України і були такими завжди, від першого усвідомлення, що разом з мовою вмирає нація. Тому ми не любимо слова «дисиденти». Дисиденти — це десь там, у російськомовному світі, у Москві чи деінде, ті, хто боровся за лібералізацію системи, її реформування, але й у страшному сні не бажав розпаду СРСР. Українське шістдесятництво — лише ланка у безперервному національно-визвольному русі України, люди, які досягли своєї мети. А всі сьогоднішні негаразди, включно зі спротивом проросійської «п’ятої колони», російською агресією, економічними кризами, корупцією тощо — тепер клопіт молодших поколінь. І завдання нашого Музею — пробудити байдужих, берегти пам’ять і доносити знання.
Галина ПОЧВЕРУК, провідний науковий співробітник:
— Наразі основна експозиція досить повно відтворює історію українського шістдесятництва, його ключові культурологічні та політичні теми. Однак обмежені площі музею не дають змоги чітко вибудувати окремі оповіді про видатних персоналій цього руху, саме тих, які після згортання так званої «відлиги» відмовилися бути тлом загальносовєцької дійсності й взялися до творення власне українського культурного поля, щоб продовжити справу попередників — знищеного під час «великого терору» покоління наших інтелектуалів (Розстріляне відродження). Багата фондова колекція музею могла б легко вирішити питання репрезентації персоналій і якнайкраще представити Івана та Надію Світличних, Аллу Горську, Опанаса Заливаху, Миколу Вінграновського, Михайла Брайчевського, родину Бадзів, Євгена Сверстюка та ін. Також незабаром я завершу опис і оцифрування окремого архіву Василя Стуса — чудову колекцію рукописів, машинописів (поезія, літературознавчі праці, переклади, епістолярій), який вдалося сформувати на основі матеріалів фонду родин Світличних, Бадзів, Галини Возної-Кушнір, Маргарити Довгань.
Додам, що кожна історія життя цих людей така небуденна й захоплива, що в цивілізованому світі легко здобулася б на десятки екранізацій та художніх біографій. Бо залишатися людиною і творити культуру в тоталітарному суспільстві, в таборах — це, з одного боку, постійне перебування в «межових ситуаціях», але з іншого — унікальний естетичний досвід. Однак цей досвід чомусь став сьогодні непотрібним. Під час екскурсій багато дорослих і школярів чують імена лідерів шістдесятницького руху вперше. Так склалося, що на найвищому державному рівні ще не навчилися вибудовувати оповідь «самих про себе», не змогли визначитися із державницькою політикою, протиставляти поняття « герой» — «антигерой», бо, як відомо, «какая разніца». Але якщо не здобудемося на чітку позицію, то не зможемо дистанціюватися від совєцько-російського культурного поля і матимемо постійну війну.
Наталя ЄСИПЕНКО, старший науковий співробітник:
— Реєструючи Громадську організацію «Музей шістдесятництва» як платформу для створення офіційного музею, Микола Плахотнюк не здогадувався, що для реалізації кінцевої мети знадобиться 18 років. Чи уявляли згадані вище автори ідеї, який важкий шлях доведеться пройти? Впевнена, що ні. Не раз бачила розчарований погляд Миколи Григоровича після відвідувань міністерських кабінетів чи порожніх відписок чиновників про відсутність коштів для відкриття музею. Але він завжди знаходив сили йти далі, проганяти сумніви й непевності та рухати справу. Однією з важливих передумов для створення музею були пошук та збір експонатів. Микола Плахотнюк довго й наполегливо «випрошував» їх для музею у своїх друзів, знайомих — учасників Шістдесятницького руху опору. Дуже непросто було переконати власників дорогих і цінних колекцій віддати свої матеріали в нікуди. В нікуди, тому що до 2012 року фонди зберігались у найрізноманітніших місцях та умовах по всьому Києву – це Товариство політвʼязнів і репресованих, школа №235 ім.В’ячеслава Чорновола, горище церкви Покрови Пресвятої Богородиці, Інститут літератури, Інститут буряківництва, квартира Івана та Леоніди Світличних. Не маючи власного приміщення, вільного доступу до експонатів, Микола Плахотнюк зумів провести кілька резонансних та масштабних виставок, на яких розповідав не лише про героїв експозиції, а й про музей без приміщення. На щастя, дочекався офіційного відкриття та плідно працював у музеї ще три роки. Під час екскурсій він часто читав вірші, розповідав цікаві випадки з життя і жартома називав себе «живим експонатом».
Відкриваючи музей, Микола Плахотнюк подбав, щоб усі архіви, які він зібрав, а це понад 20 тис. експонатів, зберігались у приміщенні музею й були доступними для науковців, допитливих студентів та школярів.
У фондах музею — мистецькі твори художників та скульпторів, «самвидав», документи, рідкісні фото, меморіальні речі. У вільному доступі є бібліотека.
В’ячеслав РУДЕНКО, старший науковий співробітник:
- Попри юний вік, Музей шістдесятництва має величезні фонди. На жаль, покоління наших Героїв відходить, а особисті архіви потребують опрацювання — опису та оцифрування задля систематизації та належного зберігання. У цьому полягає важлива місія музейних працівників перед майбутніми поколіннями. На перший погляд, щоденна праця може здатись надто одноманітною, але це зовсім не так. Щоразу під руку потрапляють ті чи інші цікаві знахідки, як, скажімо, вірші, що мають помітні відмінності від виданих. Або тексти із «живими» правками, досліджуючи які, можна бачити розвиток і еволюцію авторської думки.
Справжньою знахідкою вважаю частину самвидавного машинопису Данила Шумука «Пережите і передумане», що вважалася втраченою. Якщо до першого офіційного видання фрагмент зовсім не увійшов, то в другому — поданий надто стисло й поверхово. А при дослідженні первинного тексту можна відчути свіжі авторські емоції.
Взагалі робота з фондами, як на мене, носить емоційний характер. Щодня з’являється приємне відчуття, ніби торкаєшся історії, занурюєшся в неї. Це надихає.
Підготувала Марія КУЛИК
