НАРОДУ РЕЧНИК

НАРОДУ РЕЧНИК

Хто речник народу, той вічно блажен,

тож небо таланту — і смерть береже!..

Йосип Дудка

Мальовниче урочище на Роменщині. Обіч хати — гора і ліс. Цей хутірець, де 15 листопада 1915 року народився Йосип Дудка, іменується Широкий Яр. Він і справді широкий, тепло пригорнутий водами швидкоплинної Сули.Про дорогі серцю місця ці поетичні рядки:

Я з того краю, де дуби

і люди мужні, коренасті,

Де поле пахне до глибин

ласкавим небом голубим.

А пісня пахне

свіжим рястом!..

Хлопець із селянського роду пізніше напише:

Прадід мій, кажуть, химерник-чаклун,

був у Гаркуші «бідарик-дударик».

Може, це байка із давніх відлунь,

Може, й насправді:

Дудка ж — недаром!..

Цупко в чепіги впинався мій дід,

батько любив і сопілку, й роботу.

Древо не древнє,

а все ж родовід,

хрещений в купелі пісні і поту.

Найменший у багатодітній родині, ріс без догляду й ласки дорослих. Батькам за роботою ніколи було, а він усе плечі пригинав, боячись старших зведених братів і сестер. Від того й дорослим мав зсутулену поставу, але натуру виплекав не рабську. Цьому посприяли мудрі настанови діда Якова Привоя, який навчив п’ятирічного читати й писати, лічити й малювати, приохотив до книги й пізнання минувшини:

Стуляє потроху до буковки букву.

І вичуняв з тифу. А мало не вмер...

У скрині — горіхи. Три грудочки цукру.

Тугенько жилося —

не те, що тепер!..

Трудівниця-матінка Килина була охоронницею хлопця, до неї він потім звертатиметься:

Щоб не знати чаху,

ще й журби-печалі,

напій мене, мамо,

калиновим чаєм!..

Щедрувала ж доля

для твого хлопчини!..

По землі ходити —

каленики вчили.

Щоб не став я духом,

як жебрак, убогий,

щоб до правди-неньки

не згубив дороги,

щоб не знати чаху,

ще й журби-печалі, —

напій мене, мамо,

калиновим чаєм!..

Уроки діда Привоя брав разом із другом усього життя Леонідом Пархомовичем — Леонідом Полтавою, майбутнім знаним поетом української діаспори (разом хлопці починали й віршувати). Коли Йосипа віддали до школи у Вовківці, улюбленим учителем став літератор Микола Христовий. Глибоке знання літератури — від нього, на все життя запам’ятав вірші Грицька Чупринки, Івана Багряного, Богдана Лепкого…

Семирічка, Недригайлівський вечірній робітфак… Боляче пережив 1933 року трагічну смерть Миколи Хвильового, тоді з душі вихопилися рядки:

Дайте нагана,

кулю одну.

Рана на рану,

з сміхом помру…

1934 року став студентом українського відділення філологічного факультету Ніжинського педагогічного інституту. 1937 року майже два місяці перебував під арештом — через «націоналістичні» висловлювання і вірші та перехоплений лист братові Микиті, де згадувалися імена М. Хвильового і М. Скрипника. То був час масових звинувачень, коли заарештували професора Яненка, Сайка, Риндича:

Аж захлинається преса:

скрізь «вороги» — як ріка...

Де наш Яненко-професор?..

З лекцій забрали Сайка.

Завтра кого — невідомо.

В’ються сексоти-вужі.

Лист, що писав я додому,

в руки потрапив чужі.

Слідчий оскаливсь бульдогом,

цідить злорадно: — О-го!..

Згадка про смерть Хвильового!..

Досить... Доволі й цього...

Чорнії ворони!.. Як нас косили!..

Сікли, як паросль в гаях.

Гірко згадати, забути — несила...

Доле студентська моя!..

Виключили з комсомолу, та ще довелося перейти на російське відділення філфаку (так порадив добрий декан Михайло Повід, який і відстояв здібного хлопця від вигнання). Дипломом від 5 липня 1938 року надана кваліфікація вчителя російської мови та літератури в старших класах середньої школи. Залишився у Ніжині викладачем російської літератури бібліотечного технікуму, де ще студентом вже рік працював на вечірньому відділенні.Там викладав до 30 серпня 1940 року. Дружба з Леонідом Полтавою ще зміцніла — тоді Леонід Пархомович був студентом Ніжинського педагогічного інституту. Повернувся Йосип Дудка на Роменщину і став учителем російської мови Бобрицької середньої

школи. Та почалася війна. Братів Дудок — Михайла і Йосипа — готували для підпільної роботи. Якийсь підлий зрадник видав патріотів. Михайла розстріляли, Йосипа довго катували в роменській тюрмі, а потім відправили у фашистську неволю. Три роки в глибинах Вестфальських шахт довбав вугілля №42-17 (Йосип Дудка), жив у промерзлих бараках і їв мерзлу брукву:

Вийшов катюга, брязнув ключами,

різко зірвався окрик чи свист.

Ніч... Завмирає табір звичайний,

тіні в мертвецьку

гулькнули вниз.

Голод барачний висмокче груди,

штайгер на шахті кине:

— Капут!..

Завтра в мертвецьку —

нові прибудуть,

хто недомерлий —

встигне і тут...

Був засипаний обвалом шахти, двічі — в час бомбардування. У щоденнику того часу — запис про 22 березня 1945 року: «Назавжди пам’ятний день повернення з мертвих: засипаний цеглою і землею від стін «Брухштрасе» на глибині понад метр, мертвим відкопаний братами Забавськими з Білорусі. Яка легка і прекрасна смерть! 23.03.45.» Променем у темряві жахів стала для Дудки зустріч у Німеччині з другом Леонідом Пархомовичем, той навіть посприяв друку його творів в українському журналі «Дозвілля», що виходив у Німеччині. Після закінчення війни у вересні 1945 року Дудка — писар у таборі 369 перевірочно-фільтраційного пункту НКВС СРСР у м.Бург.

У жовтні 1945 року повернувся в Україну. Спершу працював у колгоспі будівельником, косарем, а потім,з 1946 року,- учителем Вовківської школи. З’являються публікації в збірках «Голоси молодих», «Перший заспів», квартальниках «Поезія», у журналах «Вітчизна», «Україна», «Прапор», «Жовтень», «Дніпро», «Радянська жінка», у газетах «Літературна Україна», «Молодь України», «Радянська освіта», «Сільські вісті», обласній і районній пресі. Навіть у Торонто (Канада) 1968 року в антології поезії «Слово і зброя» її упорядник Леонід Полтава вмістив два вірші часів війни свого друга Йосипа Дудки. Якась канадська газета передрукувала з «Радянської освіти» вірш «Біля картини «Лист султанові»… У видавництві «Радянський письменник» планується перша збірка поезій (про це навіть попередньо опубліковано у видавничому плані). У Харківському видавництві мала вийти збірка для дітей «Зозулині черевички».

1972 року на шкільному вечорі, ущерть переповненому піснями і віршами, що закликали любити Росію,Йосип Дудка не витримав і попрохав ученицю продекламувати вірш Володимира Сосюри «Любіть Україну». Опісля й звинуватили в «буржуазному націоналізмі». Спершу йому запропонували на літоб’єднанні в Сумах виступити з осудом збірки «Червоне соло» Миколи Данька. Коли ж відмовився, почали винуватити (і доноси організували) у пропаганді українського слова і пісні, у зв’язках із закордоном і буржуазними націоналістами. Влаштували вдома обшук — забрали рукописи віршів, давні історичні книги. Порушили справу, викликали в Сумський КДБ, де мав давати письмові свідчення. Слідчий Василь Іванович Ніколаєнко зачитав статтю про антирадянську діяльність, за якою «обіцяв» 5 років… Доля Дудки вирішувалася на вчительських зборах у присутності трьох обвинувачів (того ж слідчого із Сум та двох роменських), районного начальства. Врешті педколектив Вовківської школи взяв на «перевиховання». Довго по району паплюжили на різних нарадах, чого тільки не вигадуючи про Дудчин «націоналізм». Важко було пережити той час боротьби за існування української мови, за майбутнє народу:

Нема життя без сонця й руху,

без мови — знай! — немає нас.

Лиш рідне слово — Фенікс духу,

ним воскресаєм повсякчас.

Не міг бути байдужим,не став пристосуванцем, саможертовно захищав національні традиції. У боротьбі проти системи необхідно було вистояти:

Коли били тебе

Не оті… не чужі,

Начіпляючи «ізми»…

Не знайомий із слізьми,

Ти стояв.

— Вистояти…

Це не ті… не чужі.

Не зігнись від олжі.

Газети й журнали перестали його друкувати. Після 1972 — роки мовчання. «То гірше каторги», — як сказав одного разу Йосип Михайлович.У рядках - іронія:

Я ж пишу ось — про дні погожі,

І про біль, що пізнав до пуття.

Надрукують посмертно, може,

Коли був «не таким» за життя.

3.ІІІ.1982 р.

Згадує:»Повторився для мене 1937 рік. Приречений на мовчання, вистояв, не писав ні «покаянних», ні «окаянних» речей, ні на кого не тикав пальцем… А ті, що мене ганьбили, сидять при портфелях і «перебудовуються» при перебудові». Поет не зламався:

Та не зміняв на скибку ласу

я шлях, і мову, й родовід...

І всі болючі драми часу

в моє життя вписали слід.

Боляче, бо «це трагедія життя, що не склалося, трагедія нереалізованої людської сутності» (із листа Йосипа Дудки 1989 року редакції журналу «Україна»).Підсумок:

Ми жили в трагічну і сумну годину,

коли навіть чесним духу не стає —

Можна відректися роду і родини

і забути можна, хто ти є …

Та не всі зрікались!.. І не всі забули,

хоч ламали крила всім лихі вітри.

Земле наша рідна! Дай нам знову сили,

щоб до тебе крильми й духом прирости.

Лише незадовго до смерті Йосип Дудка отримав можливість друкуватися в місцевій та республіканській пресі. «Дуже повільно починаю воскресати «на крутосхилі сивих літ…» Добірку віршів дав журнал «Дніпро», видрукувані статті в «Молоді України», «Радянській освіті», «Сільських вістях», «Вітчизні». До видавництва «Радянський письменник» 1989 року знову подав рукопис збірки, мав позитивні відклики письменників.

Прожив свої багатотрудні 75 літ. Не побачив при житті ні єдиної своєї друкованої книжки віршів, бо відійшов у засвіти 22 листопада 1990 року.

Збірка його щирих, чесних і по-справжньому мужніх віршів — «Собори душ» — вийшла посмертно у 1993 році як доказ незнищенності духу українського народу. У 2010 році побачила світ збірка «Дерево правди народу», у 2013 році — «Поклик дороги». В архіві митця залишилися неопубліковані оригінальні оповідання та притчі. На слова Йосипа Дудки написано кілька пісень.

Його ім’я повертається з небуття, а творчість жде своїх дослідників.

Надія ДУДКА